← Усі статті

Підтримка родини

Чому тато стоїть осторонь?

Мама з дитиною біля входу до центру ІНДІ та символічний силует тата

За моїми спостереженнями, у 95% випадків дітей до дитячих центрів приводять мами. Тато ніби не існує.

Так, можна подумати, що вони працюють, зайняті, і в них завжди знайдеться справа важливіша за заняття та корекційну роботу. Але від цих виправдань чомусь не легшає. Кому? Мамам передусім, та й дитині теж. Дитині потрібні обоє.

Чому татові буває важко прийняти допомогу

Одна з проблем, які я бачу в сім’ях із нейровідмінною дитиною, - татові важко прийняти, що їй може бути потрібна допомога. Адже це його дитина, його кровинка. Як же так?

Татові хочеться, щоб дитина була як усі, з великим ярликом «нормальний» на грудях, і щоб за неї не було соромно. До цього додається надумана провина, що я десь недовиховав, розпестив, зробив щось не так. А нам, чоловікам, ой як важко почуватися неправими, навіть коли причини надумані. Простіше вирішити, що проблеми немає, або сподіватися, що вона сама «пройде».

У голові в чоловіка все виглядає досить просто. Агресія переросте, такий уже період. Не говорить: треба віддати в карате, там і дисципліні навчать, і говорити в колективі почне. Не їсть якусь їжу? Значить, недостатньо голодний. У всіх трьох випадках рішення однакове: почекати або натиснути.

Найприкріше, що іноді воно справді спрацьовує: дитячі періоди бувають, і частина з них минає сама. Тому віра в «переросте» живе довго. Придивитися глибше складніше, бо на це немає ні часу, ні моральних сил.

Є ще й особистий аргумент. Нейровідмінність нерідко передається від батьків до дітей, тож тато, найімовірніше, думає: «Ну я ж упорався, я ж це подолав». Тільки якою ціною?

Навряд чи покоління, яке виховувало нинішніх татів і мам, дуже церемонилося з душевним благополуччям дітей. Усі мали бути як усі, од-на-ко-ві. Як досягти цієї однаковості і якими жертвами, тоді не замислювалися: була мета, і її досягали. Ну або думали, що досягали. А маскінг у нейровідмінних людей - штука хитра: коли ти навчився ховати свої особливості, ззовні здається, що проблеми немає.

Коли мама лишається з усім сама

На групах підтримки я бачу переважно мам. Будьмо чесні, у 99% випадків - тільки мам. Це мами, яким важко. Більшість із них жадібно шукають підтримки й розуміння, бо їхні чоловіки цього, на жаль, дати не можуть.

А тата анігілюються, щойно тема ускладнюється. Бути пропрацьованим чоловіком важко, особливо коли тебе виховували за правилом «плакати не можна, чоловіки не плачуть» чи на прикладі власних батьків: забити на проблему простіше, ніж розбиратися в ній.

Тата, які все ж приходять у центр, приходять тому, що їх попросила мама. На жаль, цього разу вона не змогла привести дитину сама, і татові доводиться йти коридорами сорому. Раз він прийшов, то, думає він, його осудять: адже дитина «якась не така».

Тато, якого я бачу в центрі, або намагається довести, що ми шарлатани, або розгублено дивиться навколо, ніби не розуміє, де він і що тут відбувається, або виглядає пригніченим.

Перший усім виглядом і текстами показує, що в усе це не вірить: шарлатанство, центр просто обманює бідну маму, а його дитині допомога не потрібна. Питати, що це за центр, чому тут роблять саме так і скільки це триватиме, цілком нормально. Гірше, коли питань немає, бо відповідь тато вже знає.

Усі три варіанти схожі на ілюстрації до різних етапів прийняття: спочатку ти не хочеш бачити проблему, потім не віриш у неї, а потім приходить усвідомлення і разом із ним - тиснучий вантаж провини.

Бути батьком складно. Бути батьком нейровідмінної дитини складніше в рази.

Вдома від цього важко всім. Мама намагається допомогти, налагодити й організувати дитині режим і стабільність, а тато у своїх переконаннях, звісно ж із добрих намірів, усе це руйнує. Режим, який мама збирала по шматочку, можна розвалити за один вечір, і дитині доводиться жити за двома наборами правил. Мама ж тим часом тягне все сама: шукає фахівців, возить на заняття, виконує рекомендації й ще пояснює вдома, навіщо їй усе це.

А діти дзеркалять. Коли в парі розлад і постійні суперечки, коли кожен тягне ковдру на себе й по-своєму намагається допомогти дитині або зробити її «нормальною», вона не відчуває ні підтримки, ні впевненості, ні стабільності. Це лише погіршує справу.

А потім школа

Поки дитині три, чотири, п’ять чи шість років, нейровідмінні особливості поведінки й реакцій можуть не завдавати їй великого дискомфорту. Батьки підлаштовуються, звикають. Ігнорування проблеми призводить до того, що зі школою починається «розквіт» проблем. Батьки до цього давно звикли, а ось дитина - ні: її ніхто не навчив справлятися, не показав альтернативу, не дав опор. Опорами можуть бути звичайні речі: зрозумілий порядок дня, правила, про які домовилися заздалегідь, дорослий, до якого можна підійти.

Вдома дитину знають: що її зриває, чого вона не їсть, скільки їй треба часу, щоб переключитися. У школі цього спершу ніхто не знає, а розпитувати часто ніколи. Індивідуального ставлення там годі шукати: урок, дзвінок, перерва, клас, у якому треба домовлятися з іншими дітьми, і один учитель на всіх. Сидіти, чекати своєї черги, слухати інструкцію з кількох кроків, витримувати шум на перерві - усе це потребує навичок, яких у такої дитини може бути ще недостатньо. Що старша дитина, то більшою сніговою грудкою стають накопичені й некомпенсовані проблеми.

Як залучити тата без звинувачень

Мамам, мабуть, хочеться сказати «ти винен». Розумію. Але тато, який і так підозрює, що десь недогледів, у відповідь тільки закриється. Краще просити про щось одне й конкретне: прийти на зустріч із фахівцем.

А татам скажу так: одна зустріч ні до чого не зобов’язує. Вірити нікому на слово не обов’язково, достатньо подивитися, як усе влаштовано, і розпитати. Питати можна про все, і про незручне теж: на чому ґрунтується висновок, що саме робитимуть із дитиною, за чим стане видно, що це працює. Те, як фахівець відповідає на незручні запитання, теж багато говорить.

Якщо тато поки не готовий і до цього, лишається мінімум: не руйнувати те, що мама вже вибудувала, і при дитині не сперечатися про неї та не коментувати «шарлатанів».

Я не звинувачую татів у тому, що вони роблять своїм дітям погано. Мені хотілося б, щоб тата були гнучкішими у своїх поглядах і були готові бігти з мамою в одному напрямку. Ну або, у крайньому разі, щоб не заважали й не саботували.